Осінь добігала кінця, коли одного вечора Мічіо Фуджівара плівся дорогою зі школи додому. В його сім'ї тривали постійні конфлікти тому що батько часто не йшов на роботу бо пиятикував. Він валявся у ліжку до полудня, потім знову пив, і бив свою дружину. Раніше він не проявляв схильності до насилля, але усе змінилося після того, як сестра Мічіо, що була на чотири роки молодша за нього, померла три роки тому від хвороби. Батько звинувачував свою дружину у тому, що вона не помітила хворобу дочки раніше, і тоді вона б не померла.

Одна біда веде за собою іншу: він отримав важку травму на роботі — була пошкоджена долоня основної руки. Батько був висококласним будівельником храмів, якому довіряли прораб та колеги по роботі, але травма руки, яка заважала йому керувати рукою, стала на заваді виконанню роботи на такому рівні, на якому він звик. Він втратив впевненість у своїй роботі а разом з тим і мотивацію до праці у той же час він не міг оговтатись від горя, викликаного смертю дочки, і став випивати. Чим більше він пив тим більше став проявляти насилля, що вело до прискорення розвалу сім’ї.

Опинившись серед таких обставин, Мічіо не міг концентруватися на навчанні та почав втрачати сенс свого життя. Того дня він нічого не міг вдіяти зі своїм небажанням після школи повертатися додому і пішов у протилежному напрямі, не маючи гадки куди йде. Йдучи незнайомою вулицею, з правої сторони, він побачив будинок, який мав вигляд християнської церкви а біля нього стояла скульптура жінки.

Мічіо не мав нічого спільного з християнством, його сім’я належала до течії буддизму Дзьодо Синсю, тому він не знав, що це була скульптура Марії, Божої Матері. Однак, це не мало ніякого значення для нього. Йому достатньо було того відчуття спокою, яке здавалося він відчув від умиротвореннего погляду жінки. Обличчя жінки було трохи засмучене і це навіяло у Мічіо відчуття сильної схожості з нею. Чомусь йому здалося, що вона розуміє його горе і страждання.

З того часу він почав ходити додому роблячи великий гак щоб пройти цією вулицею. Минув місяць з того часу, коли він вперше побачив скульптуру жінки. Йшов сніг, був передріздвяний час. Його думки розбігалися дужче ніж звичайно, він пригадав собі сцену сварки батьків яка відбулася перед його виходом з дому. Коли він йшов ледь освітленою вулицею, падав сніг, він все більше похмурнів і ледве плів ноги.

«Я не хочу повертатися до дому», говорив він собі коли раптово помітив що наближається до церкви. Він швидко, не усвідомлюючи цього, підійшов до церкви і у тіні сутінок побачив скульптуру жінки, яка була покрита шаром снігу. Вона мала витончений, як звичайно, вигляд, а її сумні очі дивилися на нього. Різдвяна ялинка перед входом у церкву світилася вогнями, а з будинку час від часу чувся веселий сміх.

Мічіо запитав у себе: «Коли я сміявся останній раз?» Його засмучувало те, що весела атмосфера, сповнена радісного сміху, так сильно контрастувала з депресивним станом його душі. Раптово він відчув себе настільки не у своїй тарілці, не в силах залишатися тут далі і хотів був уже піти на свинцевих ногах геть, ніби у нього не було іншого вибору.

Коли він уже простував до виходу то ще раз звів погляд на обличчя жінки і раптово відчув ніби вона тремтить на холоді. Зі співчуттям, він зняв свої рукавиці та почав натягувати їх на пальці її руки. Раптово щось упало на сніг і заблищало. Як виявилось, це було щось на зразок невеликого срібного медальйону овальної форми, діаметром приблизно 3 сантиметри.

Мічіо намагався піднести його до своїх очей щоб краще роздивитися у спалахах вогнів святкової ялинки. Він виглядав достатньо старим та почорнілим. З одного боку був хрест і якісь знаки, що нагадували літери алфавіту, а з іншої було вигравірувано постать жінки у повний ріст з шаллю на голові і плечах. Малюнок був дуже схожий на статую, що стояла перед ним. Вираз обличчя було важко розрізнити тому що медальйон був дуже малим.

Шукаючи звідки випав медальйон, він поглянув вгору на обличчя жінки, і здалося, що вона на мить посміхнулася йому.

— Вона що дала мені це як подяку за рукавиці?

Навряд чи таке могло трапитись, але подумавши так, він відчув себе радісно і стиснув медальйон у руці. Тут, здалося, що він почув тихий голос, що сказав йому: «Ти можеш увійти». Він озирнувся, але довкола нікого не було крім статуї жінки та Мічіо. Здивування пройняло його.

Раціонально неможливим для Мічіо було те, що статуя прошепотіла йому «Ти можеш увійти». Але чистий м'який голос все ще відлунював у його вухах, щоб це заперечити. Навіть більше, як би це не здавалося неможливим, його душа захотіла підкоритися цьому голосу. Вагаючись, він зайшов у середину церкви.

Відчинивши двері він побачив близько десятка людей, які вголос читали якусь книгу на чолі з чоловіком який мав близько п'ятдесяти років. Припинивши читання усі подивилися на Мічіо, гостинно запрошуючи його до середини.

— Добрий вечір. Мене звати Мічіо Фуджівара. Я ходжу у старшу школу. — Мічіо був не надто струнким, але мав достатньо високий ріст та міцну статуру. Він мав товсті брови, тонкий гострий ніс його обличчя було дуже виразним. Але нервуючи, він почав говорити настільки тонким голосом, що зовсім не відповідав його зовнішньому вигляду.

— Вечір добрий. Ласкаво просимо до нашої церкви. Мене звати Гото, я священник цієї церкви. — Відповів чоловік середнього віку.

— Перепрошую за те що потурбував вас без попередньо попередження. Оскільки я завжди отримував заспокоєння від статуї жінки, яка стоїть навпроти вашої церкви, мені захотілося зайти сюди та подякувати вам.

— Статуя жінки навпроти нашої церкви...? — Отець Гото повторив із сумнівом.

— Поряд з нашою церквою не має ніякої жіночої статуї. У нас є статуя чоловіка, — відповіла одна із студенток, і всі засміялися.

— Це неможливо. Я багато разів бачив благородне обличчя жінки. Це не може бути неправдою.

Сміх зачепив гордість Мічіо і він заперечував, залишившись рум'янцем.

— Якщо це так важливо для тебе, то давай підемо разом щоб подивитися на неї? — тихо відповів пастир.

— Так, давайте.

Решта членів церкви юрбою пішла за священником і Мічіо. Надворі все ще йшов сніг. Коли вони наблизились до церковних воріт, Мічіо раптово зупинився від подиву. Статуї жінки, яка так ласкаво посміхалася йому, і якій він одів рукавиці лише хвилину тому, уже не було а стояла лише статуя чоловіка з розкритими руками, як це твердили люди разом з священиком.

— Це неможливо... Я впевнений, що статуя жінки була тут. Вона завжди прихильно дивилася на мене. Навіть не знаю, як часто вона мене утішала та підбадьорювала. Це не може бути сном чи ілюзією. Я відчував щось тепле у своєму серці. Я не брешу!

Мічіо був збентежений він не міг збагнути що відбувається, але відчайдушно намагався довести їм що це було правдою тому що не міг допустити й думки, що виглядатиме брехуном.

— Жінка дала мені це!

Він розтиснув свою праву руку, пам'ятаючи про медальйон, отриманий трохи раніше, для того що б показати його усім. Раптово у кімнаті запанувала мовчанка і в повітрі повисла якась напруга.

— Чудотворний Медальйон Непорочної Діви Марії — здивовано закричала студентка.

— Непорочна Діва Марія? Чудотворний медальйон? — Мічіо зовсім не розумів що це означало а лише повторив те, що сказала дівчина.

— Цей медальйон називається Чудотворним Медальйоном. У 1830 році Непорочна Діва Марія явилася монашці, яку звали Катерина Ляборе у Франції та наказала виготовити такий медальйон. Коли ми носимо цей медальйон, то молимося: «Благословенна Непорочна Діва Марія, Царице, що зачала без первородного гріха, молися за нас». Божа Матір Марія захищає нас та дає нам рясну благодать. Це був подарунок нам від Божої Матері. — Пояснив отець Гото, дружньо поклавши руку на плече Мічіо, який виглядав розчарованим та стурбованим.

— Будь-ласка, зрозумій, що я не вважаю, що ти брехав. Можливо, ти замерз. Хочеш випити чашку чаю усередині?

Мічіо здивувався словам отця Гото, ще мить тому він хотів був випалити: «Я нічого не хочу робити тут, де всі називають мене брехуном»

Наперекір очікуванням, тепер ніхто не ставився до нього з підозрою. Радше, їхні очі сяяли так ніби вони бачили щось дуже хороше.

— Можливо, що те, що ти бачив було справді статуєю жінки. Я вірю у те, що таке може трапитися.

Ці слова дали впевнитися Мічіо, що священник говорив щиро і що він вірить у те, що Мічіо сказав йому. Він заспокоївся та пішов у церкву, відповідаючи на запрошення.

— Давайте сьогодні завершимо вивчення Біблії і почнемо чаювати. Матір Божа послала нам сьогодні щось особливе.
Так вперше Мічіо дізнався про те, що жінка, яку він бачив раніше була матір'ю Ісуса Хреста, Дівою Марією.

— Гарна ідея! — радісно відгукнулися люди на пропозицію священника.

Мічіо був здивований і щасливий одночасно тому що не лише отець Гото, але й усі люди у церкві не вважали його брехуном. Незчувшись, Мічіо уже розповідав юрбі те, як він почав ходити вулицею де була церква і як знаходив утіху від статуї Матері Божої Марії і чому він захотів увійти в церкву. Усі натхненно слухали як він розповідав. Ця мить стала незабутнім моментом усього життя Мічіо.

Коли він уже попрощався зі всіма та вийшов з церкви, то ще раз підійшов до того місця де бачив статую жінки. Як він і знав, статуї Матері Божої там не було, а стояла лише статуя Ісуса з розкритими руками. Однак він уже не бентежився так, як раніше, а відчував спокій. Відчуття пустки та важкого тягаря кудись зникло. В його серці, яке раніше було подавлене та безнадійне, сповнене сумнівів щодо смислу життя, засяяло яскраве світло.

Хоча Мічіо нічого не знав про Ісуса Христа та християнство, він, однак, відчув, що існує якась надприродна сила, яка може вплинути на його долю. І для Мічіо було істинним те, що Матір Божа Марія також існує у цьому просторі.

Поступово сніг спинився і місяць освітив його шлях. У своєму серці Мічіо зберіг відлуння слів, сказаних Матір'ю Божою: «Ти можеш увійти»